РОЗДІЛ 3. ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 2004. ЇЇ НАСЛІДКИ

Наростала боротьба народних мас проти крайнього зубожіння: населення перебувало на межі виживання, в той час як в руках кількох сімей зосередилися всі багатства країни . Україна за кількістю мільярдерів, чи тих, хто наближався до цього рівня, випередила більшість країн Європи і світу. Це були виступи проти розгулу злочинності, недемократичності внутрішньополітичного життя, незаконного збагачення владних структур. Та група Леоніда Кучми вистояла в цих кризових умовах, щоправда, за рахунок відсутності єдності в рядах опозиції. Однак невдоволення мас посилювалося, назрівала революційна ситуація. Настрої і вимоги невдоволених мас відображали опозиційні політичні партії і блоки.

До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Віктора Ющенка і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися роз’єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації виборів провладним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом України, що підпорядковувався чинному тоді президенту Л. Кучмі, на чолі революції виявилася лише команда лідерів блоків Ющенка і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом.

Які ж суперечності в суспільстві призвели до революції? Відповідаючи на це запитання, слід зазначити, що головні завдання, які постали перед Україною у 1991 р. — створення могутньої української держави, демократичної політичної системи, конкурентоспроможної ринкової економіки, високого рівня життя всього народу — не виконувалися. Українська держава виявилася слабкою: демократія обмежувалася і переслідувалася, ринкова економіка робила лише перші несміливі кроки, а рівень життя переважної більшості народу був найнижчим у Європі. І це на фоні багатства невеликої кучки олігархів, тісно зв’язаних з криміналізованою владою. Поряд з цим країну накрила хвиля безробіття та найбільша за всю історію України еміграція. Відбувалося винищення виробничих сил і трудових ресурсів села — цієї багатовікової опори України, грабіжницька приватизація та інші негативні явища. Вони підірвали довіру до влади. Мізерний авторитет правлячих кіл, огидні методи боротьби проти опозиції, підкупи, фальсифікації масово виявилися під час виборів, що й переповнило чашу терпіння народу.

Слід підкреслити, що чинна влада на чолі з Л. Кучмою, висуваючи В. Януковича кандидатом в Президенти України, надаючи йому допомогу у виборчих перегонах, плекала надію продовжити і після виборів залишитися при владі, зберегти і примножити свої величезні капітали, значною мірою здобуті шляхом корупції. Однак після другого туру виборів, коли Верховний суд України справедливо визнав їх сфальсифікованими і призначив повторне переголосування, Янукович виступив проти влади чинного президента.

Все це загострило боротьбу, але зусиллями опозиції на чолі з В. Ющенком ці питання вдалося розв’язати конституційним шляхом, не проливши ні краплі крові. Виступ народу проти корумпованої влади був актом мирної революції. Український народ продемонстрував в ній політичну зрілість та високу організованість. Авангардом революційного виступу була київська інтелігенція та керована нею студентська молодь, а надійним тилом і опорою — переважаюча більшість населення Західної України, перш за все Львів.

Однак значна частина населення восьми східних та південних областей виступила з іншими гаслами і віддала свої голоси за В. Януковича. Це пояснюється, перш за все, масовим впливом адмінресурсу. Вся сила влади тоді чинного президента Л. Кучми і місцевих органів спрямовувалася на те, щоб дискредитувати опозиційного кандидата в президенти. Виборці цих регіонів фактично були позбавлені об’єктивної інформації преси, радіо, телебачення про програму реформ В. Ющенка і його союзників, про причини формування ними нового політичного, економічного і соціального курсу Української держави. Жорстке придушення інформації, тиск влади, використання проблеми російської мови і стосунків з Росією, фальсифікації дезорієнтували значну частину електорату. Навіть більшість населення потужного індустріального центру України, її інтелектуальної столиці — Харкова проголосували за кандидата, запропонованого владою.

Поряд з цим певну роль відіграло і те, що в Донбасі в 2003–2004 рр. почало пожвавлюватися економічне життя, зменшилося безробіття, шахтарям підвищили і почали регулярно виплачувати зарплату. Все це пов’язувалося з діяльністю В. Януковича, хоч не завжди відповідало дійсності. Насправді це було частково пов’язано із загальносвітовою тенденцією зростання цін на метал та енергоносії.

Ситуація в південно-східних областях особливо загострилася, коли губернатори Харківщини, Луганщини та Донеччини висунули антиконституційні гасла федералізації України, відокремлення цих областей та приєднання їх до Росії. Та попри все більшість українських виборців підтримала В.Ющенка.

Який же характер мала ця революція? Це була нова, незалежна від революційних подій 1988–1991 рр. чи продовження її? Відповісти на ці запитання можна лише врахувавши гасла та завдання революційного руху кінця 2004 р., склад революційних сил, характеристику їх лідерів, розвиток подій, про що коротко говорилося вище.

Революція 2004 р. є продовженням процесу розпаду СРСР та утворення незалежної Української держави у серпні — грудні 1991 р., друга її хвиля. Обидві вони є складовою частиною процесу національного відродження української нації, утворення її держави, що здійснюється зусиллями передової частини українського народу, особливо української інтелігенції.

Чи ставить революційний виступ українського народу у 2004 р. завдання змінити структуру соціально-економічного і політичного ладу і Конституції? Ні! Ставилося і ставиться завдання надати владі і політичному життю морального характеру, стимулювати високі темпи розвитку економіки, підвищити матеріальний добробут кожного українця, про зміни взаємин держава–народ, чиновник–громадянин на користь людини, кожного члена суспільства. Фактично є намагання поставити при владі нових людей–чесних, творчих, позбавлених компартійно-бюрократичних радянських традицій. У кінці 2004 р. склалася типова революційна ситуація, коли верхи вже не могли управляти постарому, а низи вимагали змін, різко зросла активність населення, його готовність ціною життя домогтися приходу нової влади, нових лідерів.

Створене опозицією в Києві наметове містечко на Майдані Незалежності та на Хрещатику демонструвало чесність, доброту, гуманізм і нав’язувало ці риси шокованій подіями, паралізованій владі Кучми, Медведчука та Януковича. Монолітна єдність революційних сил, їх тактика, використання легітимних методів боротьби за свої права, їх висока моральність та солідарність лідерів і громадськості Європи нейтралізували каральні наміри кучмівського керівництва, що отримувало підтримку правлячих кіл Росії. Все це забезпечило 26 грудня 2004 р. в ході переголосування другого туру виборів отримати переконливу перемогу В. Ющенку — близько 52% голосів.

Це свідчить, що в результаті нової хвилі революції в Україні утверджується демократія, відповідальність влади перед народом, що є характерним для країн Західної Європи.

Таким чином, в Україні відбулася народна демократична революція, спрямована на подальше удосконалення Української держави, поглиблення її політичних, духовних та соціально-економічних основ. В ході її значно зросла національна свідомість та зрілість українців. Зміцнення української державності, зростання національної самосвідомості українців, їх згуртованості, політичної зрілості відкриває нову сторінку в реалізації української національної ідеї. 2004 рік — це новий етап національної демократичної революції, продовження відродження української нації.

Слід зазначити, що революція, виступаючи проти зубожіння народних мас і збагачення невеликої елітної групи (трьох так званих кланів), мала і соціальний зміст: боротьба за підвищення життєвого рівня демократичних соціальних груп суспільства — пенсіонерів, студентів, селян, учителів, лікарів. Революційний виступ був також спрямований на обмеження «тіньового» капіталу, всевладдя «олігархів» та утворення середнього класу — опори стабільного розвитку суспільства і держави.

Отже, це був новий крок на шляху здійснення «української ідеї». До цієї справи долучилася більшість українського народу, очолювана групою нових політиків на чолі з Віктором Ющенком. Україна отримала імпульс прискореного розвитку на основі широкої програми реформ, перетворення в сучасну європейську державу, хоча на цьому шляху український народ та його лідерів чекало багато випробувань.

23 січня 2005 р. третій президент України В. Ющенко склав присягу на вірність Україні, і український народ розпочав нове п’ятиріччя своєї історії з новими сподіваннями і надіями.

Після інавгурації командою «помаранчевих» було здійснене формування оновлених органів влади. Прем’єром Кабінету Міністрів була затверджена Юлія Тимошенко, головою Ради Національної Безпеки України Петро Порошенко, Спікером парламенту України залишився Володимир Литвин. Створення керівних органів Української держави відбувалося в атмосфері довіри і очікування позитивних змін у державі та поліпшення життя народу. Влада «помаранчевих» підтримувалася більшістю народних мас. В цих умовах Верховна Рада голосувала за їхню програму, а противники згорнули свою діяльність, примирившись з поразкою.

В органах влади з’явилося багато молодих людей, не забруднених співробітництвом з кланами і кримінальними колами. Керівники органів управління в Україні пройшли загартування у всіх перипетіях боротьби на Майдані. Кабінет Міністрів України став одним із самих молодих та працьовитих за період незалежності України. У ньому енергійно і самовіддано почали працювати чотири міністри-соціалісти, які очолили сектори економіки та культури. У цілому ж правлячі кола були сформовані трьома політичними об’єднаннями: «Нашою Україною», «Блоком Ю. Тимошенко», Соціалістичною партією України.

Перед новою владою стояло багато складних завдань, пов’язаних з тим, що попередня влада в процесі приватизації допустила розграбування значної частини економіки, не розв’язала фінансових проблем, залишила розбалансований бюджет, а це зривало забезпечення всіх програм і обіцянок нового керівництва країни. Тому одним із головних було завдання поповнити бюджет держави у таких розмірах, які б дозволили виконати взяті «помаранчевими» силами обіцянки. І уряду вдалося збільшити надходження коштів до бюджету різних рівнів у 2005 р. на 70% порівняно з 2004 р., без введення нових податків.

В Україні розгортається процес виконання передвиборної програми В.Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Передбачалося значно збільшити пенсії, зарплати, допомоги жінкам на дітей, особливо при народженні дитини та ін. 2005 р. був проголошений часом розв’язання соціальних проблем країни. Відповідно і бюджет його мав в основному соціальний характер.

У зв’язку з тим, що на початку ХХІ ст. в Україні поглибилася демографічна проблема (смертність вдвічі перевищувала народжуваність), уряд збільшив допомогу жінкам при народженні дитини у 11,7 раза (від 725 грн до майже 8,5 тис. грн), а також допомогу одиноким матерям у 4,1 раза. Посилилася допомога малозабезпеченим та багатодітним сім’ям. Близько 405 тис. малозабезпечених сімей отримали допомогу на загальну суму майже 547 млн грн. Матеріальну підтримку одержали 978 тис. сімей на загальну суму 584 млн грн. На фінансування програми «Безпритульні діти» спрямовано 70 млн грн. Створено і функціонує 1053 центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, у тому числі 316 будинків-інтернатів.

Значну увагу керівництво України приділяло питанням підвищення і поліпшення пенсійного забезпечення: 16% ВВП спрямовувалося на пенсійну програму. Розмір пенсій значно зріс (більше ніж на 20%) і в середньому становив 396,38 грн. Була ліквідована зрівнялівка у пенсійному забезпеченні, відновлена залежність пенсій від стажу роботи та заробітної плати. Збільшено обсяг видатків на медицину та освіту. Середня заробітна плата медперсоналу зросла на 20,3%.

Уряд намагався здійснити ряд заходів спрямованих на створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу. Для цього довелося ліквідувати більше 100 нормативно-правових актів, які заважали розвитку підприємництва, прийняти ряд нових актів, спрямованих на його підтримку та спрощення процесу реєстрації бізнесу. Однак ці заходи виявилися недостатніми, щоб прискорити розвиток економіки в країні.

Особливо болючим явищем для населення була висока інфляція та зростання цін. І всі спроби зупинити цей процес виявилися марними, хоча уряд намагався це зробити, вживаючи різних заходів. Це свідчило про неефективність ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, про втрату нею контролю над економічними та фінансовими процесами, про необхідність значного удосконалення соціально-економічної стратегії. Невдачі і труднощі в економіці певною мірою посилювали незадоволення населення, внутрішні суперечності і тертя в таборі «помаранчевих», що завершилося розколом і відставкою у вересні 2005 р. Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко та приходу до влади уряду Юрія Єханурова. До того ж наступні вибори до Верховної Ради у березні 2006 р. та розширення повноважень Прем’єра у зв’язку зі зміною Конституції, що зробило цю посаду дуже привабливою, загострили ситуацію у країні. У 2005 — на початку 2006 р. в Україні часто виникали різні економічні кризи: бензинова, цукрова та ін. Особливо важкою та небезпечною була «газова», коли Росія підняла майже у п’ять разів ціни на газ, що поставлявся в Україну. Хоч після драматичних змагань і переговорів вдалося підписати з Росією нові газові угоди, виходячи із збільшення ціни лише у два рази, економічна ситуація в Україні погіршувалася.

Слід зазначити, що Віктор Ющенко проводив політику, яка характеризувалася прозорістю, чесністю і демократизмом, хоча окремі групи його оточення, часто замасковано, здійснювали інші принципи. Президент і його команда не зуміли в перші місяці свого керівництва обмежити і ослабити кланово-олігархічні кола. Через відсутність у «помаранчевої» команди плану поетапного демонтажу спадщини попереднього президента Ющенко ретельно підбирав кадри на певні напрями державної діяльності, щедро і щиро нагороджував своїх соратників, що пройшли з ним виборчу президентську кампанію. Однак незабаром у його команді розгорілися конфлікти, коли її впливові члени не могли поділити «портфелі». Ці суперечності відволікали владу від формування її стратегічної лінії на реформи і спричинили відставку уряду Юлії Тимошенко.

Розпорошеність сил негативно впливає на суспільство. Вибори 26 березня 2006 р. до підрахунку голосів у виборчих комісіях проходили в основному демократично і чесно. Однак незабаром виявилося, що при проведенні підрахункових засідань деяких виборчих комісій були допущені помилки, які викликали обурення і демонстрації протесту (зокрема Крим, Харків). Це призвело до того, що в багатьох областях довелося проводити повторний підрахунок голосів.

У підсумку більшість депутатських місць отримали помаранчеві сили — «Наша Україна», блок Ю.Тимошенко, Соціалістична партія України — майже 42% голосів сукупно. Партія регіонів отримала майже 32%. Інші партії і блоки зібрали менше трьох відсотків голосів кожний і не змогли пройти в парламент, тому що діяв так званий «трьохвідсотковнй бар’єр». Цей бар’єр подолала також Компартія України (трохи більше 3,5% голосів). Однак в міжпартійні союзи вона не вступала і традиційно виконувала роль «ідеологічної опозиції».